ІІ. З зазначених позицій охорона праці виступає в суспільстві й державі як об’єкт управління. Охорона праці як складна багатокомпонентна система вимагає системного вирішення в рамках Закону держави. Система управління охороною праці має відповідну ціль і завдання, які вирішуються в рамках певної структурно-функціональної схеми управління.
Система управління охороною праці — це регламентована нормативними і організаційно-методичними документами діяльність по здійсненню організаційних, технічних, санітарно-гігієнічних, лікувально-профілактичних і санітарно-побутових заходів, спрямованих на гарантування безпеки. збереження здоров’я і високої працездатності людини у виробничому процесі.
Законодавство України про охорону праці складається з Закону України "Про охорону праці”, Кодексу законів про працю України та інших нормативних актів, котрі регулюють взаємовідносини між різними суб’єктами права у цій сфері.
Закон України "Про охорону праці” прийнято Верховною Радою України 14 жовтня 1992 року і введено в дію з 24 жовтня 1992 року. Цей Закон визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону життя і здоров’я в процесі трудової діяльності, регулює відносини між власником підприємства, установи і організації і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища. Він (Закон) встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.
Закон України "Про охорону праці” складається з 8 розділів:
Розділ І Загальні положення (ст.1-5).
Розділ ІІ Гарантії прав громадян на охорону праці (Ст.6-16).
Розділ ІІІ Організація охорони праці на виробництві (Ст.17-28).
Розділ ІV Стимулювання охорони праці (Ст.29-32).
Розділ V Державні міжгалузеві та галузеві нормативні акти про
охорону праці (Ст.33-36).
Розділ VІ Державне управління охороною праці (Ст.37-43).
Розділ VІІ Державний нагляд і громадський контроль за
охороною праці (Ст44-48).
Розділ VІІІ Відповідальність працівників за порушення
законодавства про охорону праці (Ст.49).

У відповідності до Закону "Про охорону праці” до органів державного управління охороною праці відносяться:
- Кабінет Міністрів України;
- Державний комітет по нагляду за охороною праці (Держнаглядохоронпраці - ДНОП);
- Міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади;
- Місцева державна адміністрація, місцеві Ради народних депутатів.
Наукові дослідження з проблем охорони праці проводяться Національним науково-дослідним інститутом охорони праці, а також інститутами Національної академії наук, іншими науково-дослідними (НДІ) і проектно-конструкторськими (ПКО) організаціями.
Громадський контроль за дотриманням законодавства про охорону праці здійснюють:
- трудові колективи через обраних ними уповноважених;
- професійні спілки - в особі своїх виборних органів і представників..
Організаційна структура та функції системи управління охороною праці в україні наведена на П-6
Для реалізації стратегії державного управління охороною праці при КМ створена Національна рада з питань безпечної життєдіяльності населення, яку очолює віце-прем’єр-міністр України. При місцевих органах державної виконавчої влади створені обласні, міські і районні ради з питань безпечної життєдіяльності населення.
Міністерства, державні комітети, концерни, корпорації та інші об’єднання підприємств, утворені за галузевим принципом, спрямовують свою діяльність на підвідомчі підприємства.
Взаємодія між територіальними управліннями Держнагляд- охоронпраці (ДНОП) і місцевими органами державної виконавчої влади відбувається на територіальному рівні.
Основні принципи державної політики в галузі охорони праці викладені в ст.4 Закону.
Державна політика базується на принципах:
пріоритету життя і здоров’я працівників по відношенню до результатів виробничої діяльності, повної відповідальності власника за створення безпечних і нешкідливих умов праці;
комплексного розв’язання завдань охорони праці на основі національних програм з цих питань;
соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві і профзахворювань;
встановлення єдиних нормативів з охорони праці для всіх підприємств незалежно від форм власності і видів діяльності;
використання економічних методів управління охороною праці, проведення політики пільгового оподаткування , що сприяє створенню безпечних і нешкідливих умов праці;
здійснення навчання населення, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;
забезпечення координації діяльності державних органів, установ, організацій та об’єднань громадян, що вирішують різні проблеми охорони здоров’я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між власниками та працівниками, усіма соціальними групами при прийнятті рішень з охорони прці;
міжнародного співробітництва в галузі охорони праці, використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці.
Закон забезпечує права громадян на охорону праці (Ст.6).
Згідно чинного законодавства України про працю, регулювання взаємовідносин між працівником і власником підприємсва здійснює трудовий договір - трудова угода. Змістом трудового договору є умови, які визначають права і обов’язки сторін. Багато з таких умов не формуються сторонами, а визначаються законодавством і колективним договором (зокрема, тривалість щорічних вдпусток, правила охорони праці).
Умови трудового договору не можуть містити положень, які не відповідають законодавчим та іншим нормативним актам про охорону праці, що діють в Україні.
При укладанні трудового договору громадянин має бути проінформований власником під розписку про умови праці на підприємстві, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, можливі наслідки їх впливу на здоров’я та про його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до законодавства і колективного договору.
Забороняється укладення трудового договору з громадянином, якому за медичним висновком протипоказана запропонована робота за станом здоров’я.
Стаття 22 Закону регулює охорону праці колективним договором (соціальні гарантії працівникам в галузі охорони праці, їх обов’язки, комплексні заходи щодо досягнення встановлених нормативів безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, запобігання виробничому травматизму, професійним захворюванням, аваріям).
Права працівників на охорону праці під час роботи на підприємстві регламентуються ст.7 Закону.
Усі працівники підлягають обов’язковому соціальному страхуванню власником від нещасних випадків і професійних захворювань (стаття 8).
Права працівників на пільги і компенсації за важкі та шкідливі умови праці закріплені статтею 9 Закону. Працівники, зайняті на роботах з важкими та шкідливими умовами праці, безплатно забезпечуються лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами, газованою солоною водою, мають право на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення тривалості робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пенсію, оплату праці у підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації.
Власник може за свої кошти додатково встановлювати за колективним договором (трудовим договором, угодою) працівникам пільги і компенсації , не передбачені чинним законодавством.
Протягом дії трудового договору власник повинен своєчасно інформувати працівника про зміни у виробничих умовах та в розмірах пільг і компенсацій, включаючи й ті, що надаються йому додатково.
На роботах із шкідливими і небезпечними умовами праці, а також роботах, пов’язаних із забрудненням або здійснюваних у несприятливих температурних умовах працівникам видаються безплатно за встановленими нормами спеціальний одяг, спеціальне взуття, та інші засоби індивідуального захисту, а також миючі та знешкоджуючі засоби. Власник зобов’язаний організувати комплектування та утримання засобів індивідуального захисту відповідно до нормативних актів про охорону праці (Ст.10).
Власник зобов’язаний відшкодувати працівникові шкоду, заподіяну йому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням трудових обов’язків у повному розмірі втраченого заробітку, а також сплати потерпілому (членам сім’ї та утриманцям померлого) одноразову допомогу ( Ст.11)..
Розмір одноразової допомоги встановлюється колективним договором.
У разі смерті потерпілого розмір одноразової допомоги повинен бути не менше п’ятирічного заробітку працівника на його сім’ю, крім того, не менше річного заробітку на кожного утриманця померлого, а також на його дитину, яка народилася після його смерті.
ІІІ. Згідно Закону (Стаття 19), власник зобов’язаний за свої кошти організувати проведення попереднього (при прийнятті на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності ) медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці або таких, де є потреба у професійному доборі, а також щорічного обов’язкового медичного огляду осіб віком до 21 року.
У відповідності до Закону МОЗ України видало Наказ № 4 від 31 березня 1994 р. і Наказ № 555 від 29 вересня 1989 "Про удосконалення системи медичних оглядів працівників і водіїв індивідуальних транспортних засобів”. Здійснення медоглядів цими Наказами покладається на медичні заклади, працівники яких несуть відповідальність згідно з законодавством за невідповідність медичного висновку фактичному стану здоров’я працівника. Наказами встановлений перелік професій, працівники яких підлягають медичному огляду, а також термін і порядок його проведення.
Власник має право притягти працівника, який ухиляється від проходження обов’язкового медичного огляду, до дисциплінарної відповідальності і зобов’язаний відсторонити його від роботи без збереження заробітної плати.
Власник на прохання працівника, або за своєю ініціативою організовує позачерговий медичний огляд, якщо працівник вважає, що погіршення стану його здоров’я пов’язане з умовами його праці.
За час проходження медогляду за працівником зберігається місце роботи (посада) і середній заробіток.
ІV. Заробітна плата - винагорода, яку власник зобов’язаний виплачувати працівникам і службовцям у відповідності з кількістю і якістю праці згідно наперед встановлених нормативів.
Зарплата не може бути нижче встановлених Законом мінімальних розмірів. Зарплата є вираженням системних відносин працівника з власником, а отже - суспільством, державою. Для працівників бюджетних організацій і закладів є дві частини заробітної плати: А) основна (постійна), яка гарантується загальнонародним фондом споживання й залежить від результатів діяльності всього народного господарства (джерело - фонд зарплати) і Б) додаткова (перемінна), яка залежить від успішної роботи підприємства (джерело - прибуток підприємства).
Праця медичних працівників бюджетних організацій і закладів виплачується на основі тарифних ставок (окладів), затверджених у централізованому порядку. Віднесення виконуваних робіт до певних тарифних розрядів працівників здійснюється адміністрацією згідно відомчих наказів, у даному випадку МОЗ України.
Законодавством передбачені доплати і надбавки за високу кваліфікацію та інтенсивність праці. В бюджетних організаціях та закладах - це система доплати і надбавок за категорії, вчені ступені, премії по результатах праці та за винахідництво й раціоналізаторство. В інших закладах - це доплати й надбавки у вигляді премій з прибутку організації по результатах праці як всього колективу, так і конкретного працівника.
Законодавством передбачені доплати і надбавки за високу кваліфікацію та інтенсивність праці. В бюджетних організаціях та закладах - це система доплати і надбавок за категорії, вчені ступені, премії по результатах праці та за винахідництво й раціоналізаторство. В інших закладах - це доплати й надбавки у вигляді премій з прибутку організації по результатах праці як всього колективу, так і конкретного працівника.
Законодавством передбачені доплати також за роботу в понадурочний час. Компенсація у вигляді відгулів як правило не дозволяється. (Понадурочні роботи — виконуються за розпорядженням або з відома адміністрації в зв’язку з крайньою необхідністю, наприклад, в результаті аварії, стихійного лиха, тощо [але не виробничого характеру]: не більше як 120 год на рік і не більше як 4 год. протягом 2-х днів).
Тривалість робочого часу нормується Законом для всіх працівників і службовців. Згідно Конституції України робочий тиждень не може перевищувати 41 годину. При скороченому робочому тижні для ряду працівників та умов праці - 36 і 24 години.
Закріплені правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіком змінності у відповідності з Законом порядок розподілу норм тривалості робочого часу і часу відпочинку працівників і службовців в рамках доби, тижня та іншого календарного періоду називається режимом трудового часу.
Він означає для даного трудового колективу стабільний регламент роботи і його щоденну тривалість, початок і закінчення, час обідньої перерви, робочі та вихідні дні.
Щорічні відпустки надаються усім працівникам із збереженням місця роботи і виплатою середньомісячної заробітної платні та додаткові відпустки (за виключенням тимчасових і сезонних працівників). Тривалість основної щорічної відпустки складає не менше 15 днів. Відпустка за 1-й рік надається через 11 місяців роботи. До закінчення цього терміну щорічна відпустка на прохання працівника надається: жінкам перед відпусткою по вагітності, молодим працівникам, які не досягли 18 років, усім тим, хто навчається, військовослужбовцям, що звільнені у запас і прийняті на роботу по оргнабору - після 3-місячної роботи, та ін. Працівникам, які працюють згідно переводу, але при умові 11-місячної сумарної тривалості праці. Черговість відпусток встановлюється при погодженні з профспілками, а для осіб, які не досягли 18 років, відпустка надається за їх бажанням в будь-яку пору року. Заміна відпустки грошовою компенсацією не допускається, крім випадків звільнення з роботи осіб, що не використали відпустку.
Багатьом категоріям працівників надається додаткова відпустка:
1) за роботу з шкідливими речовинами,
2) за тривалий стаж праці.
3) за роботу з ненормованим робочим днем (до 12 роб.днів),
4) жінкам, які мають двох і більше дітей у віці 12 років та ін.
V. В умовах складності сучасного виробництва, особливо, з врахуванням кризових суспільно-політичних і економічних негараздів, які переживає суспільство нашої незалежної України, неабиякого значення набули питання неухильного дотримання трудової дисципліни. У відповідності до чинного законодавства України про працю та охорону праці трудова дисципліна як одна з вирішальних умов подолання кризових явищ забезпечується як шляхом формування у працівників усвідомленого відношення до трудових обов’язків, до вимог внутрішнього трудового розпорядку, так і застосуванням методів економічного й морального заохочення за доброякісну й сумлінну працю, формування у працівників мотивації до високопродуктивної праці.
Й навпаки, при наявності систематичних порушень трудової дисципліни у вигляді прогулів, пияцтва, що приводить до браку на виробництві, створення аварійних ситуацій та нещасних випадків, до порушників трудової дисципліни застосовують міри дисциплінарних стягнень. Серед них слід відмітити такі:
- зауваження,
- догана,
- сувора догана,
- переведення на нижчу заробітну платню (на строк до 3-х міс.. або зміщення на більш низьку посаду (оклад) з врахуванням спеціальності працівника або без такого врахування,
- звільнення з роботи.
Дисциплінарні стягнення накладаються адміністрацією відразу за безпосереднім порушенням трудової дисципліни, але не пізніше як через один міс. з дня виявлення. Але й не пізніше як через 6 міс. після його скоєння.
За кожне порушення трудової дисципліни може бути накладене лише одне стягнення. Дисциплінарні стягнення можуть бути оскаржені у відповідності до чинного законодавства.
Адміністративна відповідальність - ще одна форма юридичної відповідальності громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення. До адміністративної відповідальності притягаються громадяни України та іноземці, які не мають статусу імунітету, з 16-річного віку за порушення правил поведінки в громадських місцях, правил користування громадським транспортом, санітарних, протипожежних та інших правил.
Посадові особи притягаються до відповідальності за недотримання правил, встановлених у сфері охорони порядку управління, державного і суспільного порядку, за порушення правил охорони і раціонального використання природи, санітарії і гігієни (у тому числі - за порушення техніки безпеки і охорони праці, перевикористання теплової і електричної енергії, за забруднення шкідливими і токсичними продуктами водойм і атмосферного повітря).
VI. У відповідності до чинного законодавства України про працю і охорону праці матеріальна відповідальність - обов’язок працівника відшкодувати збитки, заподіяні підприємству (закладу) в розмірах та порядку , встановленому Законом. Метою встановлення матеріальної відповідальності є запобігання виникненню збитку та одночасний захист заробітної платні працівника від необгрунтованих утримань.
Законодавством передбачені два види матеріальної відповідальності:
- обмежену ( відшкодування збитку наперед обмеженим лімітом),
- повну (збитки підлягають повному відшкодуванню ). Остання встановлена для осіб, з якими була підписана угода матеріальну відповідальність.
Розмір збитку визначається, як правило, по фактичних втратах на основі даних бухгалтерського обліку, виходячи з балансової вартості матеріальних цінностей за вирахуванням зношеності за встановленими нормами.
Особа, яка нанесла збиток, має право добровільно відшкодувати його частково або повністю, а також за згодою адміністрації передати підприємству аналогічне втраченому (пошкодженому ) майно. При відмові працівника від добровільного відшкодування, збитки відшкодовуються у примусовому порядку згідно чинного законодавства. (При збитку, розмір якого не перевищує 1/3 його місячної зарплатні, його відшкодовують із зарплатні, але розпорядження про відшкодування має бути зроблене не пізніше2 тижнів з дня виявлення збитку і спрямоване до виконання не раніше 7 днів після повідомлення працівникові).
Заключна частина. Висновки. Таким чином, система людина-машина-власник-суспільство містить в собі цілий ряд складних суспільно-політичних і суспільно-економічних проблем.
Людина - істота соціальна, саме тому особливості її життя в сім’ї, положення в колективі і суспільстві в цілому набирають неабиякого значення у формуванні умов безпечної праці. Трудовий процес в зазначеному аспекті слід розглядати як складну багатокомпоненту систему взаємовідносин, в якій людина посідає центральне місце. Саме тому охорона праці вимагає системного рішення.
Наша країна переживає надзвичайно складний і відповідальний процес активного державотворення. Після подолання (а воно настане!) характерних для цього періоду соціально-економічних , політичних, енергетичних та інших кризових явищ, цілком закономірно наступає пожвавлення та підйом суспільного виробництва. Цей процес супроводжується зростанням продуктивності праці, інтенсифікацією виробництва, впровадженням передових технологій. Усе це вимагає посилення уваги до проблем охорони праці, виводить проблеми безпечної праці в ранг найбільш актуальних. Особливо для України, де суспільство не має досвіду функціонування в особливих ринкових відносинах при недостатньо сформованих формах власності: державної, колективної і приватної.