За умов становлення ринкових відносин в державі,  переходу від адміністративно-командних методів управління суспільними відносинами в сфері застосування праці до ринкових, плюралізму форм власності на засоби виробництва, правове регулювання  охорони праці потребує нового концептуального підходу. Це зумовлено тим, що головною цінністю будь-якої цивілізованої правової держави  є громадяни  і в силу цього безумовним є пріоритет життя і здоров’я працівника порівняно з результатами виробничої діяльності. Проголосивши в Конституції України життя і здоров’я людини найвищою соціальною цінністю, гарантувавши йому право на відповідні, безпечні та здорові умови праці, держава тим самим взяла на себе обов’язок забезпечити всім громадянам захист їх здоров’я і життя в процесі трудової діяльності. Цей обов’язок полягає в законодавчому закріпленні правових норм, що визначають умови і порядок реалізації конституційного права громадян на здоров’я й безпечні умови праці, юридичні засоби охорони даного права, а також юридичні засоби захисту цього права у випадку його порушення.

В наш час існує реальна необхідність наповнення вищезазначених  правових норм конкретним змістом, який враховує потреби правового регулювання  економічних відносин демократичного суспільства і який реально забезпечує реалізацію конституційного права громадян на здорові та безпечні умови праці. Комплексне дослідження регулювання відносин  в сфері охорони праці за умов ринкової економіки в наш час відсутнє. Потребують  правового дослідження питання стосовно: правової природи і значення охорони праці за умов ринкових відносин; юридичного змісту і соціального призначення правовідносин в сфері охорони праці; змісту діяльності сторін трудових правовідносин з захисту здоров’я  й  збереження працездатності працівників; змісту економічних стимулів в керуванні охороною праці; вдосконалення відповідальності  сторін трудового право відношення за порушення своїх обов’язків в сфері охорони праці.

Правова природа охорони праці базується на факті визнання державою свого обов'язку забезпечити захист працівника, як сторони фактично більш слабкої в трудових правовідносинах, з метою збереження його життя, здоров'я і високого рівня працездатності протягом тривалого часу.

Як правовий принцип охорона праці пронизує зміст усіх норм трудового права, забезпечуючи їхню внутрішню узгодженість і єдність.

За умов багатоукладної економіки, за наявності великої кількості власників, що прагнуть  швидкого накопичення за будь-яку ціну первісного капіталу, пріоритетного значення набувають правові засоби забезпечення охорони праці. Саме держава, що проголосила життя і здоров'я людини найвищою соціальною цінністю, має виступити гарантом реалізації закріпленого в статті 43 Конституції України права громадян на здорові і безпечні умови праці, забезпечивши адекватну сучасним умовам нормативно-правову базу регулювання охорони праці.

Охорона праці являє собою цілеспрямовану діяльність із збереження фізичного й розумового потенціалу працівників в процесі здійснення ними трудових обов’язків. Сукупність правових норм, що встановлюють зміст цієї діяльності, механізм її здійснення, заходи впливу у випадку невідповідного її здійснення, правові засоби стимулювання цієї діяльності регулюють особливий вид відносин, тісно пов’язаних з трудовими, і являють собою самостійний інститут трудового права.

Реалізація права громадян на охорону праці здійснюється за допомогою фактичних правовідносин, що входять до системи трудового права як самостійний різновид правовідносин, який регулює діяльність сторін трудового договору та інших зобов’язаних осіб в сфері охорони праці. Зазначені правовідносини не можуть бути віднесені ні до адміністративно-правових, ні до відносин державного управління оскільки виникають вони завжди у зв’язку із застосуванням найманої праці, і, відповідно, є тісно пов’язаними,  похідними від трудових відносин, і не мають самостійного існування поза сферою застосування найманої праці.

Право працівника на охорону праці є провідним чинником формування трудових правовідносин за умов ринку. Аналізуючи суб'єктивне право  як міру юридичної можливості, суб'єктивні правомочності працівника в сфері охорони праці розглядаються в трьох аспектах:

а) право на позитивні дії;

б) право вимагати виконання (дотримання) юридичного обов'язку;

в) право на захист, що виникає в зв'язку з порушенням юридичного обов'язку.

Право працівника на охорону праці містить у собі досить широке коло конкретних повноважень, закріплених у нормах чинного законодавства. При цьому передбачені як загальні норми, що поширюються на усіх без винятку працівників, так і спеціальні норми, що передбачають особливу охорону праці окремим категоріям працівників – особам, що працюють у небезпечних і шкідливих умовах; неповнолітнім; особам зі зниженою працездатністю; жінкам. Широке трактування українським законодавцем права працівників на охорону праці свідчить про соціальну спрямованість сучасного трудового законодавства.

 Разом  з тим з метою найбільш повної реалізації права працівників на безпеку праці за умов ринкових відносин суб'єктивні повноваження  працівника в сфері охорони праці мають бути розширені.

Наявність широкого кола конкретних повноважень працівника на охорону своєї праці передає іншій стороні трудових правовідносин – власнику – не менш широке коло обов'язків із забезпечення охорони праці.

 У зарубіжній науковій літературі цей обов'язок трактується як сукупність наступних елементів:

1. Обов'язок забезпечити безпеку виробничих приміщень, обладнання, технологічних процесів; обов'язок постачати працівників засобами індивідуального захисту, коли відсутні гарантії безпеки виробничого середовища;

2. Обов'язок надавати працівнику необхідну інформацію і навчити його безпечним прийомам праці;

3. Обов'язок проводити в разі потреби медичні огляди працівників.

Законодавство про охорону праці складається з Закону України «Про охорону праці» (2002 рік), Кодексу законів про працю України (1996 рік), Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів та інших нормативних актів. Законодавством України передбаченні такі інші нормативні документи про охорону праці та безпеку життєдіяльності:

1. Кабінетом Міністрів України від 15 вересня 1993 року № 733 затверджена постанова "Про створення Національної ради з питань безпечної життєдіяльності населення", склад її визначається додатком до цієї постанови;

2. Положення "Про Національну раду з питань безпечної життєдіяльності населення" затвердженні постановою Кабінету Міністрів України від 15 вересня 1993 р. № 733;

3. Наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 3 серпня 1993 р. № 73 передбачено Типове положення "Про охорону праці"; Типове положення "Про службу охорони рпаці", затверджене наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 3 серпня 1993 р. № 73, зареєстроване в міністерстві юстиції України 30 вересня 1993 р. за № 140.

Закон України "Про охорону праці" визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров'я в процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

Згідно статті 1 розділу І Загальних положень Поняття охорони праці визначається так:

Охорона праці - це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров'я і працездатності людини в процесі праці.

Державна політика в галузі охорони праці визначається відповідно до Конституції України Верховною Радою України і спрямована на створення належних, безпечних і здорових умов праці, запобігання нещасним випадкам та професійним захворюванням.

Державна політика в галузі охорони праці базується на таких принципах:

1)     пріоритету життя і здоров'я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;

2)     підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечення суцільного технічного контролю за станом виробництв, технологій та продукції, а також сприяння підприємствам у створенні безпечних та нешкідливих умов праці;

3)     комплексного розв'язання завдань охорони праці на основі загальнодержавної, галузевих, регіональних програм з цього питання та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень в галузі науки і техніки та охорони довкілля;

4)     соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

5)     встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності;

6)     адаптації трудових процесів до можливостей працівника з урахуванням його здоров'я та психологічного стану;

7)     використання економічних методів управління охороною праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці, залучення добровільних внесків та інших надходжень на ці цілі, отримання яких не суперечить законодавству;

8)     інформування населення, проведення навчання, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;

9)     забезпечення координації діяльності органів державної влади, установ, організацій, об'єднань громадян, що розв'язують проблеми охорони здоров'я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між роботодавцями та працівниками (їх представниками), між усіма соціальними групами під час прийняття рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях;

10)використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці на основі міжнародного співробітництва.

Згідно з розділом VI Закону України «Про охорону праці» державне управління охороною праці здійснюється через такі органи державного управління:

Ø     Кабінет Міністрів України;

Ø     спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці;

Ø     міністерства та інші центральні органи виконавчої влади;

Ø     Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 32 розділу VI Закону України «Про охорону праці» Кабінет Міністрів України:

·        забезпечує реалізацію державної політики в галузі охорони праці;

·        подає на затвердження Верховною Радою України загальнодержавну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища;

·        спрямовує і координує діяльність міністерств, інших центральних органів виконавчої влади щодо створення безпечних і здорових умов праці та нагляду за охороною праці;

·        встановлює єдину державну статистичну звітність з питань охорони праці.

З метою координації діяльності органів державного управління охороною праці створюється Національна рада з питань безпечної життєдіяльності населення, яку очолює віце-прем'єр-міністр України.

Відповідно до статті 33 розділу VI Закону України «Про охорону праці» міністерства та інші центральні органи виконавчої влади:

·        проводять єдину науково-технічну політику в галузі охорони праці;

·        розробляють і реалізують галузеві програми поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища за участю профспілок;

·        здійснюють методичне керівництво діяльністю підприємств галузі з охорони праці;

·        укладають з відповідними галузевими профспілками угоди з питань поліпшення умов і безпеки праці;

·        беруть участь в опрацюванні та перегляді нормативно-правових актів з охорони праці;

·        організовують навчання і перевірку знань з питань охорони праці;

·        створюють у разі потреби аварійно-рятувальні служби, здійснюють керівництво їх діяльністю, забезпечують виконання інших вимог законодавства, що регулює відносини у сфері рятувальної справи;

·        здійснюють відомчий контроль за станом охорони праці на підприємствах галузі.

Для координації, вдосконалення роботи з охорони праці і контролю за цією роботою в міністерствах та інших центральних органах виконавчої влади створюються структурні підрозділи з охорони праці.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань праці та соціальної політики забезпечує проведення державної експертизи умов праці із залученням служб санітарного епідеміологічного нагляду спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі охорони здоров'я, визначає порядок та здійснює контроль за якістю проведення атестації робочих місць щодо їх відповідності нормативно-правовим актам з охорони праці.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці:

ü     здійснює комплексне управління охороною праці на державному рівні, реалізує державну політику в цій галузі та здійснює контроль за виконанням функцій державного управління охороною праці міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування;

ü     розробляє за участю міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Фонду соціального страхування від нещасних випадків, всеукраїнських об'єднань роботодавців та профспілок загальнодержавну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і контролює її виконання;

ü     здійснює нормотворчу діяльність, розробляє та затверджує правила, норми, положення, інструкції та інші нормативно-правові акти з охорони праці або зміни до них;

ü     координує роботу міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, інших суб'єктів підприємницької діяльності в галузі безпеки, гігієни праці та виробничого середовища;

ü     одержує безоплатно від міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів статистики, підприємств, інших суб'єктів підприємницької діяльності відомості та інформацію, необхідні для виконання покладених на нього завдань;

ü     бере участь у міжнародному співробітництві та в організації виконання міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, вивчає, узагальнює і поширює світовий досвід з цих питань, опрацьовує та подає у встановленому порядку пропозиції щодо удосконалення і поступового наближення чинного законодавства про охорону праці до відповідних міжнародних та європейських норм.

Рішення, прийняті спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з нагляду за охороною праці в межах його компетенції, є обов'язковими для виконання всіма міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами, які відповідно до законодавства використовують найману працю.

Відповідно до статті 34 розділу VI Закону України «Про охорону праці» рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації у межах відповідних територій:

·        забезпечують виконання законів та реалізацію державної політики в галузі охорони праці;

·        формують за участю представників профспілок, Фонду соціального страхування від нещасних випадків і забезпечують виконання цільових регіональних програм поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, а також заходів з охорони праці у складі програм соціально-економічного і культурного розвитку регіонів;

·        забезпечують соціальний захист найманих працівників, зокрема зайнятих на роботах з шкідливими та небезпечними умовами праці, вживають заходів до проведення атестації робочих місць на відповідність нормативно-правовим актам з охорони праці;

·        вносять пропозиції щодо створення регіональних (комунальних) аварійно-рятувальних служб для обслуговування відповідних територій та об'єктів комунальної власності;

·        здійснюють контроль за додержанням суб'єктами підприємницької діяльності нормативно-правових актів про охорону праці.

Для виконання зазначених функцій у складі Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій створюються структурні підрозділи з охорони праці, що діють згідно з типовим положенням, яке затверджується Кабінетом Міністрів України, а також на громадських засадах - ради з питань безпечної життєдіяльності населення.

Відповідно до статті 35 розділу VI Закону України «Про охорону праці» органи місцевого самоврядування у межах своєї компетенції:

·        затверджують цільові регіональні програми поліпшення стану безпеки, умов праці та виробничого середовища, а також заходи з охорони праці у складі програм соціально-економічного і культурного розвитку регіонів;

·        приймають рішення щодо створення комунальних аварійно-рятувальних служб для обслуговування відповідних територій та об'єктів комунальної власності.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад забезпечують належне утримання, ефективну і безпечну експлуатацію об'єктів житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту і зв'язку, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, додержання вимог щодо охорони праці працівників, зайнятих на цих об'єктах.

Для виконання функцій, зазначених у частині другій цієї статті, сільська, селищна, міська рада створює у складі свого виконавчого органу відповідний підрозділ або призначає спеціаліста з охорони праці.

Відповідно до статті 36 розділу VI Закону України «Про охорону праці» повноваження в галузі охорони праці асоціацій, корпорацій, концернів та інших об'єднань визначаються їх статутами або договорами між підприємствами, які утворили об'єднання. Для виконання делегованих об'єднанням функцій в їх апаратах створюються служби охорони праці.

Охорона праці є самостійним інститутом трудового права, який містить норми, спрямовані на безпосередній захист працівника від шкідливого впливу виробничого середовища та інших чинників виробничого процесу з метою збереження його життя, здоров’я та високого рівня працездатності протягом тривалого часу.

Українське законодавство з охорони праці в частині надання прав працівнику є досить прогресивним. В даний час законодавство України про охорону праці являє собою самостійну галузь у чинному законодавстві України  про працю. Однак численність нормативно-правових актів, виданих різними компетентними органами і відсутність критеріїв їхньої систематизації породжують виникнення норм права, що дублюють одне одного, а також правові колізії між окремими актами і нормами, що об'єктивно обумовлює доцільність кодификації законодавства про охорону праці.

Різноманіття правових норм, що становлять зміст інституту охорони праці, а також необхідність розробки нових правових норм, що відповідають потребам даного моменту, роблять можливою постановку  в якості питання теоретичного плану проблему розробки концепції кодификації законодавства України про охорону праці.

За умов сучасного техногенного рівня розвитку виробництва нагальною потребою є  імплементація  міжнародно-правових норм з промислової безпеки в українське законодавство про охорону праці.